З дерев спадає жовтий лист, І ліс мовчить, повитий сумом, В полях осінніх вітру свист, І хвилі плещуть в берег з шумом. Над Хутинським монастирем Вечірнє сонце погасало, На банях золотим вогнем, З-за хмар прорвавшись, трепетало. Поблизу монастирських стін Співець-юнак блукав самотній, Та раптом зупинився він, І зір його заграв скорботний. «Як? у пустельних цих місцях, – Він мовив, – у сумнім цім краї Державіна священний прах В спокої вічнім спочиває?» І сльози бризнули з-під вій, Мов краплі чистої росиці, І він в печалі мовчазній Біля німої сів гробниці. І довго мовчки він сидів В підніжжі кам’яного муру І, повен дивних почуттів, Дививсь на пам’ятник похмуро. Та враз він голосно сказав: «Чому я марно тут сумую? Наш славний бард не умирав, Він Русь оспівував святую! Він вище благ усіх земних Громадське благо завжди ставив І в віршах огняних своїх Чесноту непорочну славив. Співця він подвиг розумів, Як подвиг совісті людської, І краю рідному дзвенів Органом істини святої. Душа його відважно йшла Всім гоненим на оборону; Непримиренний ворог зла, Він говорив любимцям трону: «Вельможу мають осявать Чуття і мислі бездоганні; Повинен приклад він давать, Що у священному він сані, Що він – знаряддя влади єсть, Державних всіх будов основа; Користь народу, слава, честь – Мета й труда його, і слова». Немає вищих верховин, Ніж дар поета благородний; Єдиній правді служить він, Про щастя дбає він народне. Обранець і слуга творця, Нескованим іде він кроком; Святе покликання співця Він ділом стверджує високим. Йому не знаний підлий страх; Він смерть нещадну зневажає І мужність в молодих серцях Правдивим словом окриляє. Хто може владу взять над ним? Служить чесноті він лиш радий І, вірний помислам своїм, Ніде їй не готує зради. Так наш співець Державін жив; Весь вік боровся він з пороком, Він суддям правду говорив І зі святим гримів пророком: «Ганьба на сильних вам зважать, Без допомоги й оборони Удів і сиріт залишать! Шануйте правду і закони! Давайте скривдженим покров, Рятуйте від біди безвинних, Звільняйте бідних від оков, Від сильних бороніть безсильних!» Поет іде на суд століть З одкритим серцем, з чистим оком! Ніколи він не осквернить Своїх безстрашних уст пороком. Усюди правди вірний жрець, Борець за славу і свободу, Повік не згодиться співець Серця отруювать народу. Прихильник чистого добра Нічим себе не опорочить, Свого священного пера В нечесті буйнім він не змочить. Коли в натхненні огнянім Творцеві гімни він складає, Словами він гримить, як грім, – І світ йому відповідає. Співцеві рівного нема! Він хвален на землі і славен! Чи й доля відніме сама Безсмертя в тебе, наш Державін! Так будеш, наш поете, жить, Ти пам’ятник поставив вічний; Його не зможуть сокрушить Ні грім, ні вихор опівнічний». Співець замовк – і тихо встав; В нім серце билося. З зітханням Він на відході проказав, Високим повен хвилюванням: «О, хай не буду в гімнах я, Як наш Державін, громозвуким, Та хай колись моє ім’я Назве нащадок мій онукам: «Літав він думкою в віках, Не дбав про зиск і нагороду І в молодих палив серцях Огонь любові до народу!»
|