|
Як милий попрощався мій, в сльозах зайшла у сіни я. Запнусь, піду крізь вітровій сама в поля осіннії. Всіма стежинками пройду весною ми ходили там. На небі ту зорю знайду, що віщувала зустріч нам. Що нас водила із села полями та покосами, коли черемха нам цвіла, Озимі ждали осені. Скажу: «Світи, зоря, світи, надію не згуби мою, щоб милий мій ніде в путі не забував кохану! Щоб славсь йому додому шлях в поля весняні щедрії. «Ой миленький!» – сказавши так, щоб відчинила двері я. Світи, моя зоря, світи, надію не згуби мою, щоб милий мій ніде в путі не забував кохану!
|