|
І запаху малини не знайти, Так, ніби тут і не росла ніколи... Та я знайшов повалені хрести, Коли пішов в малинник за стодолу. Там фантастичні сутінки густі, Там так самотньо й вогко серед літа, Там і ромашки начебто не ті – Немов істоти вже не з цього світу. В тумані цвинтар, наче у воді, Такий глухий і усіма забутий. Руїни ці – і смертні, і святі – Їх поглядом ніяк не обминути. І святість ця, й цей сум мені болить, Їх так люблю в серпанку мого краю, Що захотів померти у цю ж мить В тужливому ромашковім розмаї. Нехай мене за тисячі земель Життя відносить! Хай мене здіймає На гребені надії і хурдель, Які хтось інший серцем не сприймає! Кінець відчувши, я прийду сюди (Чи приповзу, мов немічна комашка), Де кожен, хто спочив тут назавжди, Лежить в сорочці – білій, як ромашка.
|