|
Вночі влетіла пісенька в моє вікно, до темені глибокої – на саме дно, і тим запам’яталася вона мені, що вперше я почув її у світлім сні. Вона була жива і молода була. Вона мене будила, за плече трясла. «Чия ж бо ти?» – спитав її, проснувшись, я. А пісенька у відповідь: «Я – нічия». «Звідкіль тоді з’явилася, скажи, звідкіль!» «Під кригою таїлась я, мов березіль, А потім по камінчиках струмком текла, Снагу-жагу для себе у ріки взяла. Гуркочуть водоспади, грають ручаї. Усе то – друзі радісні, брати мої. Розправила я крила – і вони дзвенять, Всі птахи піднебесні – то моя рідня». «Чия!» – спитав у пісеньки сьогодні я, А пісня відказала: «Я тепер твоя». Літає по кімнаті ось – тремтка, ясна, Неначе зайчик сонячний, блищить вона. Приснилась якось пісенька оця мені. Сусіди говорили: «Ти співав у сні». Ви, друзі, зрозумієте... Нехай дивак. Та не співать цю пісню я не міг ніяк.
|