|
У пам’яті нашій Вітчизни сини... В одній ескадрильї служили вони: на службі і в серці єднало обох безмежнеє небо – одне на двох. Літали, дружили небесні брати. Нові піднімали захмарні пласти. Біда підступила гірка як сльоза, - Неждано я польоті мотор відказав. І слід з парашутом стрибати з висот. Та рухне на місто пустий самольот. Обрушить на нього без ліку смертей, І тисячі в місті загинуть людей. Мигають квартали... Стрибати! О ні! – Дотягнем до лісу, – сказали вони, - Зі смертю за місто б кудись залетіть. Нехай ми загинем, а тисячам жить! Стріла самольота рванулась униз, В повітря зметнувся березовий ліс. Не скоро галявини в нім заростуть... А в місті гадали – навчання ідуть... В могилі лежать серед тиші вони, Чудесного краю чудесні сини. Врочисто і ніжно голубить обох Безмежнеє небо – єдине на двох.
|