Був квиток до станції Перша любов...
Несподівано узяв його. Жартома. Без розмов.
Не було попутників, Лише блакитний дим.
Сигарети кислі... Чай був... міцним...

Ще була, хиталася, монотонна мла.
Паравоз задумливо гудів не за крок.
Там, на кращій станції, вершина була.
Тепла вершина. До самих зірок.

Ти її по імені, чуєш, не зви,
хоч вона залишилася – лицем на зорю.
Встав біля підніжжя, Де ж вперше – «Люблю!»
Не піднімуся – поглянуть... звелю.

Доторкнувся до каменя... тремтлива рука.
Голову закинув, терпляче, що ж... знов:
А вершини, начебто, немає... шукай.
А вона, виявляється, з самих... надбудов.

Почекай! Можливо, ще пам’ять слабка?..
Сніг злітає мудро. Важчий за... скло.
Літери всі змерзли. У фразі – слова.
Лишенько, як замело все! Як замело!..

І летів з минулого поїзд ізнов.
Непритомний, довго в завірюсі... мовляв.
Є така станція – Перша любов.
Темно там і холодно... Перевіряв.