1

Вічна Слава Героям!
Вічна слава! Вічна слава!
Вічна слава героям!
Слава героям! Слава!!

...Та навіщо вона їм, ця слава, – полеглим?
Ну, для чого вона їм, ця слава, – мертвим?
Віддали себе
в жертву.
Ради всього живого – у жертву.
То навіщо вона їм, ця слава, – полеглим?..

Якщо хмару ножі блискавиць пошаткують
і від грому оглухнуть огроми небесні,
якщо крикнуть всі люди земної кулі, –
ані жоден з полеглих та й не здригнеться.

Знаю: сонце не бризне в очниці строгі!
Знаю: пісня могил не відкриє воям!
Все ж від імені серця й життя живого
повторяю: Вічна Слава Героям!..

І безсмертнії гімни, прощальні гімни
над планетою нині пливуть величаво...
Хай не всі герої, – ті, що загинули, –
мертвим вічна слава! Вічна слава!..

Спогадаєм всіх поіменно,
спогадаєм горем своїм...
Це потрібно – не мертвим!
Це треба – живим!

Спогадаєм гордо і прямо,
кого не вернуть...
Є велике в нас право:
про себе забуть!

Є високе в нас право:
побажать і посміть!..
Стала Вічною Славою
смертна мить!

2

А чи погинуть нам заповідав ти,
Краю наш?
Жить обіцяв ти, любить обіцяв ти,
Краю наш.

Бо ж хіба родяться діти, щоб мерти,
Краю наш?
Бо ж чи хотів ти синівської смерті,
Краю наш?

Полум’я вдарило, – ти пам’ятаєш,
край-розмай?
Тихо сказав: «Порятунку чекаю...» –
Рідний край.

Слави ніхто в тебе тут не випрошував,
край-розмай.
Просто був вибір у кожного:
я або рідний край.

Ти до грудей нас, Вітчизно, пригорнеш, –
край-розмай! Горе твоє – це наше горе, Рідний край.

Правда твоя – це наша правда,
Рідний край.
Слава твоя – це наша слава,
Рідний край!

З

Горіло багрове знамено,
і зорі багряні жахтіли,
сліпа заметіль накривала
схил неба, що кров’ю багрів,
і чулась хода дивізій,
потужна хода дивізій,
залізна хода дивізій,
точна хода бійців!

Назустріч розлунням ревучого грому
ми в бій піднімалися, повні відваги.
Накреслене слово на наших стягах
одне: Перемога!

Для краю свого – перемога!
Для тих, що живуть, – перемога!
Для тих, що грядуть, – перемога!
Війну ми повинні убить.
Не малося гідностей вищих,
не зналося доблестей вищих –
адже ж, крім – бажання вижить,
є іще мужність жить!

Назустріч розлунню ревучого грому
ми в бій піднімалися, повні відваги.
Накреслене слово на наших стягах
одне: Перемога!

4

Чорний камінь, чорний камінь,
чом ти мовкнеш, чорний камінь?

А чи ти хотів такого?
Чи колись ти мріяв стати
цим надгробком для могили
Невідомого солдата?

Чорний камінь.
Чом же мовкнеш, чорний камінь?..

В горах ми тебе шукали.
Скелі тяжко ми дробили.
Поїзди вночі сурмили.
А майстри вночі не спали,

щоби мудрими руками,
щоби власним серцем, кров’ю
обернуть звичайний камінь
в мовчазний сумний нагробок...

Хіба винний камінь, брате,
в тім, що десь там під землею
надто довго сплять солдати?
Безіменнії солдати.
Невідомії солдати...

А над ними трави сохнуть.
А над ними зорі мерхнуть.
Кружеля над ними беркут
і гойдається жар-сонях.

І стоять над ними сосни.
І сніги пливуть зі степу.
І гаряче жовте сонце
розливається по небу.

Час над ними, час недремний...
Та колись, – в час крилатий, –
хтось на світі знав же ймення
Невідомого солдата!

До останньої ж він миті
добрих друзів мав немало.
Певно, ще живе на світі
І його старенька мама.

Ще лишилась наречена.
Де тепер – зітхне на спомин?..
Помирав солдат – відомим.
Вмер же – Невідомим.

5

Ой, чому ти, сонце краснеє,
все тікаєш – не прощаєшся?
Ой, чому з війни-напастоньки,
сину, не вертаєшся?

Із біди тебе я виручу,
птахою примчу-прилину я.
Відгукнись, моя кровиночко!
Хлопчику. Єдиний мій...

Вже не милий світ. Знудьгувалась я.
Повернись, моя мріїно!
Зернятко моє. Зіронько моя.
Чуєш, де ж ти є, – сину?

Не снага знайти доріженьки,
щоб заплакать над могилою.
Я не хочу нічогісінько, –
тільки сина милого.

За лісами ти, мій хлопчику!
Та й за горами – у темені...
Якщо виплакані оченьки,
серцем плачуть нені...

Вже не милий світ. Знудьгувалась я.
Повернись, моя мріїно!
Зернятко моє. Зіронько моя.
Чуєш, де ж ти є, – сину?

6

Коли ти, майбутнє? Чи скоро ти?
Який затамуєш біль?..
Ти бачиш: дужі і горді
вийшли назустріч тобі.

Погрожуєш мін загатою.
Лякаєш крутими кручами...
Та ми піднімаєм себе по канатах,
із власних нервів скручених!

Виростем! Зможем всі кпинн стерпіть.
І станем більшими, ніж боги!..
І будуть діти сніжки ліпить
із хмар нетугих.

7

Це ж бо пісня про сонячні мети
і про сяйво, що людство несе.
Це ж бо пісня про юну планету,
у якої буде усе!

Іменем сонця ще й Батьківщини ми клятву даєм.
Мертвим героям клянемось, юні, не всує:
те, що батьки не устигли, – ми доведем!
Те, що батьки не довершили, – ми збудуєм!

Рунь до сонця зметнулась поривно,
їй рости і цвісти у блакить.
Ми, – що спів перемоги родив нас, –
починаєм жить і творить!

Іменем сонця ще й Батьківщини ми клятву даєм.
Мертвим героям клянемось, юні, не всує:
те, що батьки не устигли, – ми доведем!
Те, що батьки не довершили, – ми збудуєм!

Поспішайте, літа солов’їні!
Ми загиблим на зміну прийшли.
Не пишайтеся, зорі-зорини, –
а чекайте гостей з Землі!

Іменем сонця ще й Батьківщини ми клятву даєм.
Мертвим героям клянемось, юні, не всує:
те, що батьки не устигли, – ми доведем!
Те, що батьки не довершили, – ми збудуєм!

8

Слухайте! Ми до вас мовимо.
Мертвії. Ми.
Слухайте! Ми до вас мовимо.
Ізвідтіль. З пітьми.

Слухайте! Навстіж очі свої.
Слухайте до кінця.
Це ж бо ми речемо, мертвії.
Стукаєм у ваші серця...

Не лякайтесь! Ми якось вас потурбуємо уві сні.
Над полями свої голоси пронесем в ясині.

Ми забули, як пахнуть квітки. Як тополі шумлять.
Ми і землю забули. Яка вона стала, земля?

Як там птахи? Щебечуть вони без нас?
Як черешні? Квітують вони без нас?
Як світліє ріка?
І хмарина легка
над нами? Без нас.

Ми забули траву. Ми забули дерева давно.
Нам ступать по землі не дано. Вже навік не дано!

Не розбудить нікого оркестру засумлена мідь...
Тільки все ж найстрашніше нам, –
навіть страшніше, ніж смерть:

знать, що птахи співають отам без нас!
Що черешні квітують отам без нас!
Що світліє ріка.
І хмарина легка
над нами. Без нас.

Жить продовжує світ. Знов і знов починається день.
Жить продовжує світ. Час дощів над землею гряде.

Наростають вітри і гойдають високі жита.
Ваша – доля ота. Наша – спільна доля ота...

Так же птахи щебечуть навкруг без нас.
І черешні квітують навкруг без нас.
І світліє ріка.
І хмарина легка
над нами. Без нас...

9

Зможу я? Ні. Я не умру...
Якщо умру – стану мов рунь.
Вирвусь крізь грунт – димом з багать.
Стану мов лист. Вивільги свист.

Рину удаль – хвилю гойдать!
Серце своє ген би доніс.
Вже я – роса, перша гроза,
юності сміх, луни крізь ліс...

Будуть в степах трави шуміть.
Буде зітхать хвиля чудна...
Тільки б догнать! Тільки б поспіть!
Тільки б допить чашу до дна!

Тільки б вела сурма в свій край!
Тільки б в полях спів урожай!..
Доле, ясного життя мені дай!
Доле, гордої смерті дай!

10

Згадуйте!
І через вік, мов через рік, –
згадуйте!
Отих, хто уже не прийде повік, –
згадуйте!

Не плачте! Стримайте в горлі стогін,
болісний стогін.
Воїв полеглих будьте достойні!
Вічно достойні!

Хлібом і співом, віршем тривожним,
всім життям своїм гойним,
кожною миттю, подихом кожним
будьте достойні!

Люди! Допоки б’є серце у грудях, –
пам’ятайте!
Якою ціною щастя здобуте, –
будь ласка, пам’ятайте!

Пісню свою посилаючи в путь, –
пам’ятайте!
Про тих, чию пісню уже не вернуть, –
пам’ятайте!

Дітям своїм розкажіте про них,
щоб пам’ятали!
Дітям дітей розкажіте про них,
щоб також запам’ятали!

На всі часи безсмертні Землі
пам’ятайте!
До зір мерехтких ведучи кораблі, –
про полеглих пам’ятайте!

Стрічайте трепетну, ніжну весну,
люди Землі.
Убийте війну, прокляніте війну,
люди Землі!

Крізь час пронесіте мрію свою
й життям заквітчайте!..
Та про тих, хто навіки поліг у бою, –
заклинаю, – пам’ятайте!