Дитинно ніч запахла нам.
Земля вітрами обцілована.
Моя щока обпалена
пронизливим: «Скажи хоч словонько!..»

«Скажи, що-небудь хоч скажи!
Скоріш! Хай зорі будуть наче коливо.
Заполони. Заворожи.
І все-таки скажи хоч словонько!..

Плати за те, що цілував,
словами – вічними, як мармур...
Навіщо вчився ти словам?
Скажи, скажи що-небудь гарне...

За те, що ти не дорікав
за мужності навмисні карби.
За долю жінки у віках –
скажи, скажи мені щось гарне...»

Свята моя, просити – марно.
Брехня і правда – на межі.
Та шепче жінка: «Ти скажи,
скажи мені що-небудь гарне...