І з’явилась королева пляжу...
Пляж, ліниво дивлячись у хвилі,
ранками димів, неначе плаха
після страти судної неділі.

Отоді – чи штиль, а чи вітрисько,
незалежне, мов казкове мево, –
пляжем гордо йшло руде дівчисько.
Ми її прозвали – королева.

Йшла, неначе хвиля землетрусу!
Йшла, як виклик тим, кому за сорок.
По листах і сім’ях, мов спокуса,
йшла вона нещадним ревізором!

Так пеклась, така була відверта,
від волосся і до ніг крамольна...
Чоловіцтво аж стогнало: «Вмерти,
справжнє чудо, чудо, а не... море!..»

А жінки – ті не бажали чуда!
І здригались, наче справді чули
ворога! Вони ретельно, мовчки
розставляли крила, ніби квочки.

Очі в них рішучістю блищали.
(Королева йшла до моря мимо)
А вони її щосил скидали!
І топтали. І до дна громили.

Кісточки на борошно мололи,
насолода ув очах жахтіла,
бо майстринями були відколи
у жіночім цім одвічнім ділі.

Шурхотіли їх слова, мов листя..
Королева легко йшла і гордо.
Хлюпотіло море в королівстві.
І синіли в королівстві гори.

Королівство (добре було видно)
поділялося на половини.
На одній – святенна раболіпність.
А на тій – прокляття королеві.