Над пере́судів цунамі
просто в небо голубе
на стіні світився напис:
«Елко, я люблю тебе!..»

В нім були боління й жадність,
урочистість в нім була.
І сама стіна, здавалось,
хвилювалась і росла...

Чуєте, шановна Елко,
в центрі самому Москви
напис квітне, наче гілка.
Винні в цьому тільки Ви.

Я не бачив Вас ні разу,
тільки з Вами заодно
автора цієї фрази
схвалюю я все одно.

Славлю літери розквітлі,
їх приймаючи цілком...
Адже – вперше на цім світі –
він сформулював закон.

Найчіткіший, найдобріший,
на століття й на щодень.
Формула ця найточніше
відбива життя людей.

Написав її просторо
Вам – відверту і пряму,
хай Ейнштейни і Ньютони
заздрять все життя йому!..

Хочу я, щоб спалах, сполох,
напис, схожий на болід,
прочитав би археолог
через двісті тисяч літ!..

Двір кипить, неначе Етна,
в синіх сутінках зав’яз...
Відповідь потрібна, Елко!
Елко, дуже прошу Вас!