Як тихо в світі! І теплінь...
А раптом в теплій тишині
мені – своєму – кажеш – згинь,
стомилась. Так, не все – мені.

Ти відчайдушно крутиш диск
і відчиняєш двері. Він.
Можливо, і не той. Гляди.
Завжди заходить хтось один.

Можливо, знаю я того,
хто твій переступив поріг...
В долоні ти ідеш його
з обличчям білим, наче сніг!

До ліжка ти ідеш свого...
А простині – мов сизий дим...
І називаєш ти його –
в нестямі – іменем моїм!

І падаєш напівжива.
І задихаєшся від сліз.
Шепочеш гаряче слова.
Всі ті. Ті самі. Не мовчиш!

А сутінь жаром віддає.
І дуже п’яно голові...
Телефоністка – про своє:
«Алло! Кого вам у Москві?..» –

«Хто візьме трубку». Мабуть, ти.
А коли він, тоді... Тоді
хай викреслиться назавжди
твій телефон! Із темноти

повільно підступає біль.
А я уже над ним сміюсь!
Смішний у нас з тобою бій:
то лаюсь я, то знов мирюсь!

Думки я прагну зупинить,
обличчя грізне і бліде...
Як довго телефон мовчить!
Як лунко мій годинник йде!