Виростеш, Ксеню, рядки оці ти побачиш...
Ринва втомилась гудіти – вже тебе не розбудить!
Цілу годину живеш на землі ти. Прийми її. І пробач їй,
що земля не така ще далеко, якою їй варто бути...

На землі вмирають, плачуть, заковують.
На землі струмки співають між торосів твердих.
Задихаються пальми. Чавкає тундровий мох з-під ніг...
Я зробити її хотів дуже святковою! І не встиг.
Я зробити її хотів дуже усміхненою! І не зміг.

Я над нею дрижав. Я її так просив!
Я землі відкривався.
Зрозумів її мову, її долю прийняв як посаг.
Ти пробач батькові. В нього забракло сили
нагодувати голодних, оживити убитих, озути босих.

Ми – завжди продовження. І я не почав з нуля.
Ми – завжди продовження!
Розчинені навстіж двері до зір.
Буде найщасливішою твоя і моя земля.
В це вірить твій тато! І ти – неодмінно – вір!..

Ти поки не відаєш, яка пронизлива куля земна.
Що таке «світло» – не знаєш. Що таке «темно».
Що таке «весна». (Хоч народила тебе весна).
Що таке «сніг» – (хоча сніги стоять – суцільна стіна).

Цілу годину ти живеш на планеті. Звикай дихати в ритмі.
Продовжуй сопіти. Починай басувати з номерком на руці...
Навіть ім’я своє ще годі тобі утримати
у малюсінькім, майже несправжньому кулачці.