А все ж він помилився, дідуган!
Уперш в житті у розрахунках збився.
Великий хан. Непереможний хан.
Такий мудрець і – треба ж! – помилився...

Текла у реві радіснім орда.
Її від крові било і хитало.
В міста пожежа дерлася руда,
і стріл в сагайдаках не вистачало.

Біліли трупи русів навсебіч.
Вогонь гуляв безкарно по державі.
Дражнив мороз, чужа смішила річ.
І не було коли шаблям іржавіть.

І пахло димом, потом і покосом...
Усе спаливши, під гортанний сміх
до бойових пропилених повозок
чужинці гнали бранників своїх.

Вони в дорозі здобиччю мінялись.
І, в таборі зчинивши гвалт і виск,
всіх до коліс рівняли. І сміялись:
«Смерть!» – коли був ти вищим од коліс.

У воїна рука не задрижить.
Великий хан все обумовив вчасно...
Щастило лиш малим. Лишались жить
Слав’янські русі хлопчики й дівчата.

Піднесені, немов на образах.
Що діється – заледве розуміли...
Та зненависть в заплаканих очах
тоді вже – пе дитяча – клекотіла!

Вони мовчали. Вітер затихав.
Дзвеніли дзвони полудня рудого...
І все ж він помилився, мудрий хан!
І так-таки й не зрозумів нічого!..

Їх ще в полки покличе благовіст!
Уже гряде, уже ту битву видко!..
В коліс був надто зависокий зріст.
А діти підростають дуже швидко.