Ідуть буденні дощі восени
по калюжах слизьких, як лід.
Неначеб іти поклялись вони,
а клятву виконувать слід.

Дощ, як на сміх, – ти нічого не ждеш.
Ніякого чуда не ждеш.
Ти ліг спати – йде. Прокидаєшся – йде.
Виходиш на вулицю – йде.

І тільки порожня імла в очах,
місто порожнє твоє.
Жінка на розі газводу в цей час
вперто таки продає.

А води довкіл! Стільки води,
нікуди вже розливать.
Це – ніби сонцем іти торгувать
там, де сьогодні ти!..

Послухай, а може, десь там у вас
така ж, як тут, чехарда?
Край під’їзду в глині газик зав’яз,
на балконі шаром – вода...

Коли так, – то це витвір якоїсь брехні!
Щось не те воно, далебі!
Бо потрібно: якщо вже дощ – мені,
то сонячне світло – тобі.

Мов доня, сонячне! Мов слюда!
Мов огонь, що тріщить і пече!
Хай дощами на тебе не пада вода.
Хай на мене вона тече.

А дощі сліпі летять з висоти.
Ні дерев нема, ні трави...
Будь ласка, листа оцього порви.
І мене за нього прости.

А втім, терпіння – як та струна.
Справа тут не в листі.
Море гуде край мого вікна,
як поїзд – до тебе в путі.