На мирній планеті щорання
голубіє трава в росі...
Я ваших прізвищ не знаю, –
знаю те,
що відоме всім:
нескінченно дихає всесвіт,
мчать ракети, як згустки сонця.
Це ж бо – вашої праці вислід.
Ваші мрії.
Ваше безсоння.
Знаю тільки що десь там війною
заповзято смакуючи наперед, –
надарма
прогинаються аеродроми
від реактивних ракет!
Не наважаться, ні.
Побояться вони.
Вашу силу вони відчувають.
Іменують вас просто: «атомники»
і «ракетниками» називають...
Дорогі наші друзі,
часто
живете ви
нікому незнані.
Нагороджують вас негласно.
Поруч з нами ви.
І не з нами.
І байдуже, що прізвищ ваших,
ні імен ваших ми не знаєм.
Від чужого приховані погляду,
від усякого сховані погляду, –
нічого не вдієш – треба.
Не поробиш нічого – треба.
Не втекти од жорстокої правди!..
Ті, чужинські штаби, – уперті.
Прозорливі складають плани
їхні розвідки, слуги смерті,
мають грішми набиті сейфи...
Тільки що вам
ті гроші! Усе б ви
безкоштовно до ніг Людини, –
аби тільки було се доречним, –
до останньої крапелини
поклали б усі надсекрети!
Усього б ви понавидумували!
Необхідного і незвичайного!
Ви ж бо знаєте, що для розуму
жодних меж не передбачено.
Як то легко б дихалось людям!
Як то гарно люди любилися б!
І які б
на земних півкулях
неповторні
думки родилися!..
Та покіль що над світом віє
ледь пом’якшене
недовір’я.
Та покіль іще дипломати
виплітають послання
м’якенькі, –
все-таки
до пори до часу
залишаєтесь ви
безіменні.
Безіменними. Нелюдимими.
Геніальними невидимками...

Школярі у майбутньому будуть
вашим заздрити справам буденним...
Тож доземний поклін вам, люди.
Вам, великим.
Вам, безіменним.