Гітара охала, здригалася і тенькала.
нечутно кликала, питалася, просила.
І ерудити в лад потакували: «Техніка!..»
Неерудити просто відзначали: «Сила!..»

А я все набридав: – Ну грай, ну грай, що хочеш!
Що на умі. Що лиш завгодно. Що попало...
Із хмари вибився такий наївний дощик,
немов до нього споконвік дощів не падало...

Заграй, заграй! Дерева тонуть в дивнім лепеті...
Грай, вигравай!.. З очима будь відкритими.
На дальнім плесі стартували гуси-лебеді –
і ось, поглянь, летять, летять, махають крилами.

Заграй, заграй!.. У місті, у столичному,
є жінка гордовита і усміхнена.
Вона, напевно, смутки перелічує,
як ти перебираєш струни. Стиха так...

Вона все тужить аа листом, за ніжністю.
А коли я на те сміюсь – не ображається.
Якраз ось вийшла на поріг. Я – поруч не стою.
Без неї так втомився. Прошу, грай же... –

Гітара охала. Акордами збурунена,
знемога видавалася тривожною...
І всі, хто поруч з нею був, були в ній струнами.
А я був – як не дивно – щонайтоншою.