Ким за життя були вони – Венери, величі повні?
Ці Афродіти гордливі – ким за життя були?..
Розгойдуючись, розхитуючись, дзвони б’ють невгамовні.
Безсонні вогні здіймаються над брами, вежі, вали.

В нетоплені комірчини натурниці увіходять,
натурниці увіходять – бентежність їх огорта.
В клубок дрібний і промерзлий згортається їхній одяг.
І випромінює сяйво чиста їх нагота...

А дзвони знай гомоніли: «Все в цьому світі тлінне!..»
Кричали: «Не богохульствуй!.. Одумайся!.. Відречись!..»
Та кожен мазок – наче постріл, і музика бою лине,
і пензлі, немовби воїни, для наступу підвелись.

Удар! І монах пухкенький крутиться, як веретено.
Удар! І вривається буря в хоральні співи пісні.
Вікна тремтять у соборі... Удар! Напевне, смертельно
для пана бога самого, для божеської рідні...

Дзвони гули-дзвеніли. Гостро льодок полискував.
На вежі, здибленій в небо, сивий стражник тремтів...
І реготав художник! І роздавав по писку
ханжам, що живуть навпроти, прийдешнім ханжам – поготів!

Серед відвертого холоду барви цвіли на грунті.
Урочистий, мов у вітрила, вітер дув у вікно.
На полотні, як на древі, теплі зоріли груди.
М’яко світилися стегна. Очі сміялись водно.

Кімната більшала зримо. Щезав забутий підрамник.
Усміхнена Афродіта велично й гордо пливла!..
А натурницям було зимно. Натурниці кутались в рам’я.
Живими були натурниці і дуже хотіли тепла.

Вони вдягались поволі. Виходили боязко. Вперто
злітали тонкі накидки у безгомінні нічнім.
І в церкві молились довго. Лякались божої волі...
Вони вже були безсмертними. І бог тут був ні при чім.