В катакомбах музею ріжок пастуховий притих,
бивень мамонта, зуб кашалота, запилена цяцька...
О людино! Послухай Царя отих звірів німих.
І прости, що слова мої будуть звучать не по-царськи.

Я – останній із левів. Та за мене говорять нехай –
лань в обіймах капкана, повзучого смогу удави.
І родина дельфінів, на котру ти тиждень, вважай,
полював з вертольота. Аби відпочити в забаві.

Хай спиня тебе голуб, якого отрута зжира,
вбиті нори борсучі, мурашник, підпалений люто,
приголомшена сьомга, тремтячий від жаху жираф,
і підстрелений лебідь, і чайка – по горло в мазуті.

Хай голосять вони, молять вік – цей караючий град.
Хай обходять вони якнайдалі всіляку машину...
Ти – звичайно – вершина природи, людино, мій брат.
Тільки ж де і коли ти стрічав без підніжжя вершину?

Ти правуєш над світом. Ти крутиш кермо, як бриля.
Ти – господар. Перечить тобі ми не хочем й не можем.
Та без нас, – уяви! – чи пребуде землею земля?
Та без нас – зрозумій! – хіба море залишиться морем?

Будуть жить на бетоннім безмов’ї лише слизняки.
Океан переллється в безмежну протухлу калюжу!
Я тебе не лякаю. Та надто вже сіті меткі.
І росте скорострільність рушниць твоїх славних – задуже.

Все твоє на планеті! У нас же – нічого нема.
Так влаштовано світ. Ми хіба що на чучела згожі.
Зоопарки твої пречудові. Та жаль обійма:
ми в твоїх зоопарках на себе давно вже не схожі...

Так влаштовано світ. Ми поладить, на жаль, не змогли.
Наші кроки нечутні лиш сутінки тихі позначать.
Ми відходим в історію з цеї сумної землі.
Ваші діти, людино, згадають про нас. І заплачуть...

Ми – пухнасті уламки тепла. Ми – живі-бо, ми ж – є!
Може, й правда, що світ що не день, то лютішає вражо!..
Ось вдивляється в тебе зруйноване царство моє.
Непоклінно зорить. Ні об чім не шкодуючи майже.

І нічого не просить. Нічим тобі не докоря.
Видно, в хоботи, в пазурі й ласти судьба не дається...
Я із сивої гриви зриваю корону Царя!
І реву од безсилля... А що мені ще зостається?