Горбуша в вересні мече ікру в річках...
Тріпочуть плавники, як стяги на вітрах.
Забувши сон, іде вона туди,
де народилася. До рідної води.
Шаленим табуном, лавиною з гори!
І тужавіють в ній крупиночки ікри...
Горбуша валить, як з мішка – горох.
Затори валить, рине напролом.
Бушуючи, мов брага золота,
горбуша в вересні ікру іде метать!..
Білястий водопад кипить, неначе пунш,
коли в стрімкій воді – торпедини горбуш.
На мілині – повзком. По каменях – вперед!
Зарить ікру в пісок, взамін прийнявши смерть.
Прийшла її пора, всьому надходить строк...
Тут – навігь не ріка, а протіка струмок.
І як сюди пройти – ніяк ке доберу...
Горбуша в вересні іде метать ікру!
Затим вона лежить – росинками на склі...
Я буду їздити по голубій землі.
Валятись на траві, дурманний пити квас.
Та в свій останній день, у невідомий час,
останню ніздрями відчувши вмить грозу, –
на рідний твій поріг прийду я, приповзу,
приникну, припаду. Коліна в кров зітру...
Горбуша в вересні іде метать ікру.