Проводжання безмовне кіно
забирає усі мої сили.
Півпритомно, папівзрозуміло
і нещадно триває воно.

Безконечно занурююсь в муку.
Рішуче зачинив хтось вікно.
Знов з перону – ні крику, ні звуку –
тільки рух, як в німому кіно!

Он студенти по плитах перонних
проводжати товариша мчать.
Як пташата, у светрах сезонних,
вони, мабуть, про вічність кричать.

Плаче жінка. І туга раптова
цей вокзал переповнила весь.
Бачу сльози. Не чую ні слова,
але вірю плачу без словес...

Від’їжджаю від першого кроку.
Може, я і від’їхав давно.
Катування моє і морока –
проводжання безмовне кіно.