Неначебто образився на берег –
од берега відходить океан.
Відплив... Осів пісок валком грубезним.
І випливають, мовби на екран,

у рештках піни – баночки від соку,
шматина сіті, дощечка слизька,
кулясте скло, красуня зизоока
на потемнілім віку сундучка.

Монета, – мов чиєсь то подаяння.
Пластмасовий індієць на гарбі...
Стривай! І все це було в океані?!
Носив усе це океан в собі?!

І викинув? І згадувать не хоче?
І не велить давати запитань?
Ага-а-а! Впіймався, до дрібниць охочий!
Великий? Не такий вже ти й титан!

В мені ж бо теж – усяке там. Негоже.
Про що етично так у пас мовчать.
Тепер зрівнятись я з тобою можу!
В дрібницях чи у слабості хоча б.

Хоча б у чомусь. Хоч би в окаяннім!..
Я раптом долю виправив свою.
Стою суддею вже над океаном.
Картинно і розсерджено стою.

Мені судить. Я гнівен. Я караю.
Я – наче бог, творець усяких див...
Що океану! Океан – без краю.
Кипить він. Починається приплив.