Відходять могікани. Без крику.
Дверима не риплять. Незворушно.
Нікого не кленуть відчайдушно.
Холонуть. Замовкають навіки.

Хулу на них чи славу лили –
до брехеньок вони не звикали.
Здивовано на світі жили,
усміхнено жили могікани.

Незвичними слова їх здавались
і вчинки були дивними трохи...
Відходили вони й не лякались,
відходили, не навчені страху.

Пішли. Нам – вітер весен лишивши,
дерева, посаджені своїми руками.
Лишили землю цю і пішли вже...
Землі ж – потрібні так могікани...