|
Пишу вам за правом ровесника, шановна Франсуазо... Можливо, листа зрозумієте не відразу. Те, ви знаєте краще за всіх... Ходять по вулицях літ приблизно моїх. В Лондоні і в Парижі нахили ті ж – там і тут. Своє покоління зайвим Вони вас вважають зневіреності й пороку. Вважають і навіть трохи Пророки безжальні часто, та я не під богом Скажіте, пророче, будь ласка, – пита ось кому ж ви хлопці, Дівчатка, не дуже горді, Чому ваші душі в лапи пліток брудні? Кому ж бо все-таки щоб зайвими Щоб ви про все Щоб жить вам і прісно, Щоб ви зухвалу нібито «Ми – Збагне нас усяк Не визнаєм кохання лиш – визнаєм! Раби ми – понуре чуття змінили Ми зайві, Зайві завше й постійно!..» Що ж, це ваше діло... Та ось невмолимо і різко якось – ляже на стіл «Я – зайвий... Політиці я – чужий...» Та гаркне рудий фельдфебель: – Прр-р-рямо! А через кілька ранків у вельми серйозний день хлопцю в котрім – І вже поведуть – (він буде не зайвий і вжалить його куля на чужині, Над висохлою гвоздикою грім прошурхотить. І на пісок тихо Серця В очах заскліє роса... «Не треба... встигне хлопець Та буде в землю І все обірветься... шановна Франсуазо. А десь якого не повторить, стане дівча стрижене зайві сльози Зайвими стануть подружки, зайвим здасться розмай, зайвими стануть руки, звиклі обнімать. Буде війною закреслений її мовчазний Жан... Жалію І хлопця того Недбалого, що, бач, до смаку йому бокс, того, що в компанії досі – по думці загальній – Він балакає повільно, він знає Він дуже не любить політики... Він вірить вам,
|