Бум! Це не костюмований бал.
Бум! Це гримнув бойовий барабан...
Бум! В нім пульсує громохкий зміст.
Чую: вплівся в гуркіт дзенькіт намист.
В барабанний рев слова заплелись:
«Ми жили у цій країні колись.
По батьківських трунах ходимо ми...
Барабане, бий! Гучніше грими!
Наче знову вдома ми – як тоді, –
на землі своїй, на власній воді!
Наш вігвам тут, і гора наша, й гать,
за деревами – блиск наших багать!
Йшли на лови – мов ріка з берегів.
Лиш за скальпами лічили ворогів!
Ми – це плем’я Справедливого Орла...
Блідолиций, тішся – ваша узяла!
Блідолиций, смійся. Круче, лети...
Що ж, здорово – рушницю винайшов ти.
Це чудово ти для нас вигадав – спирт.
Хто не вбитий – як застрелений – спить...
Дивимось. Від подиву нам забрало мову.
«Ах, яка ж бо шкіра у вас шовкова!
Ах, у дружин ваших – золото кіс!..»
А коли б по них ножами – навкіс?!
А якби, прорісши в тишу і в сни,
знов покликала б нас стежка війни?!
Над росою б засвистів томагавк!
Хто б нам зняти скальпи з вас помагав?!
Барабани б наші вибили такт...
Не лякайтеся! Це ми – просто так...
Це на мить коротку нас обпекла
кров Справедливого Орла.
(Стрічок з березової кори натни, брате мій...
Хай блідолиций сміється – ми ж дикуни...)
Будем щоночі снитися дітям твоїм...
Бачиш, це сум наш танцює під барабанний грім!
Танець наш старший за батьківський вігвам.
Напевно, не сподобається він вам.
Нехай!.. Але сплатіть нам хоча б за той час,
коли тільки ми жили тут – й ніхто, крім нас.