Був рудий він, був рудий у неї син,
Мов той рижик або стиглий апельсин.
Мати вдачі жартівливої була:
«Я синка собі від сонця привела».
А в другого чорні кучері були,
Народився він чорнішим від смоли.
Реготала над цікавими вона:
«Ніч, – казала, – ніби чорна пелена...»
В сорок першім, в сорок пам’ятнім було –
Люте лихо закрутило, загуло.
Два-обидва її хлопці проти бід –
Поклонилися і рушили в похід.
Довелось в бою відчути молодим.
Як шалів рудий вогонь і чорний дим.
Зелен-зілля аж стогнало на полях,
Сіра фарба залягла в госпіталях.
Два-обидва молоді її сини
Воювали до закінчення війни.
Все чекала, навіть долю не кляла,
Похоронна її хату обійшла.
Повезло їй, пощастило у ті дні,
Повезло на всю околицю одній.
Повезло їй! Повезло їй! Повезло!
Повернулися сини в її село.
Два-обидва – материнська кров і плоть.
Орденів рясних яскрава позолоть.
Поруч сіли за столом – плече в плече.
Ноги цілі, руки цілі – чого ще!
П’ють зеленеє вино, як повелось.
Та в обох змінились кольори волос.
В них волосся у смертельній білизні –
Мабуть, щедра біла фарба на війні.