Був рудим він, як із рижиків рагу.
Рижим, наче б апельсинина снігу.
Мати часто говорила жартома:
«Я від сонечка синочка привела...»
Другий був у неї чорним, як смола.
Чорним, наче той обвуглений смоляк.
Хихотала із насмішкою вона,
говорила: «Дуже темна ніч була...»
В сорок першім, сповіщаючи війну,
прокричали репродуктори біду.
І обидва, два братани, два сини –
уклонились низько мамі і пішли...
Довелось в бою понюхать молодим
риже полум’я атак і чорний дим,
люту зелень перестояних ланів,
сіромань прифронтових госпіталів.
Два синочки, два братани, двоє крил
воювали до рейхстагу скільки сил.
Мати ждала. Мати долі не кляла.
Похоронна її хату обійшла.
Повезло їй, пофортунило – як стій.
Пощастило їй на два села одній.
Повезло їй, повезло їй, повезло! –
Два соко́ли повернулися в село.
Два синочки, два братани, плоть і стать...
А на грудях ордени ясні блищать.
За столом сидять оба́ – плече в плече.
Ноги цілі, руки цілі – що ж іще?
Як ведеться з давнини, п’ють мед-вино...
А в обох волосся – вже не те воно.
Стали голови – страшної білизни...
Бо смертельний білий колір у війни.