Я, мов бліндаж партизанський, травою поріс.
Але, озирнувшись, – бачу напрочуд чітко:
падають хлопчики, зачепившись за міну, мов за поріг,
наштовхнувшись на чергу, немов на фінішну нитку.

Руки розкинувши, розкидались по долині
на кривавім чорноземі непорушні красені.
Падають хлопчики, а в них на м’яких долонях
лінії життів такі довгі й прекрасні...