Як дні оті у серці промовчати?
Тож серцем прагну той наблизить слід.
Були на батареї лиш – дівчата,
а старша мала вісімнадцять літ.

Той хвацький чубчик, оченята хитрі,
презирство, хоч бравурне, їй – війні.
В той ранок танки вийшли аж на Хімки.
Ті самі. Що з хрестами на броні.

І старша з них – насправжки вже старіючи,
рукою затулившись, наче ж сон,
скомандувала тонко: – Батарея – а-а-а!..
(Ой матінко!.. Ріднесенька!..) Вогонь!!!

І – залп. І раптом всі заголосили –
дівчиська ще ж – так затужили люто,
як начебто весь бабський біль Росії
в дівчатках цих враз відгукнувся тут.

Кружляло небо долею рябою.
Був вітер приголомшливо гарячим.
Билинний плач шугав над полем бою.
Він був чутніший вибухів – цей плач.

Його Земля так слухала, неначе
у неї був смертельний тут кордон.
– Ой матінко! Ой, лячно мені, лячно!
І знову: – Батарея-а! Знов: – Вогонь!..

І перед ними на земній на кулі,
де безіменний горбик вдалині,
вже палахтіли – фантастично буйні –
чотири чорних танкових огні!

Котилося відлуння над полями.
Бій кров’ю сходив, бій димами пах.
Зенітниці кричали і стріляли,
розмазуючи сльози по щоках.

І падали. І зводилися знову.
Це ж вперше захищали наяву
і честь свою, – (в буквальній суті слова).
І Батьківщину. Й маму. І Москву...

Весняні руки, як весняні ріки.
Уро́чистість вінчальна – вся дзеркальна.
Нечуте ще: «А ти моя навіки!..»
Немовлене: «А я тебе чекала!..»

А чоловік як губи дивно видме
і смішно бурмотітиме вві сні.
І те, щоб закричати, як родитиме:
– Ой матінко! Ой, лячно ж як мені!.. –

І ластівку. І дощик над Арбатом.
І відчуття – по вінця – тишини.
...Прийшло до них це потім. В сорок п’ятім.
До тих, звичайно, хто прийшов з війни...