Сорок грізний рік. Омський госпіталь...
Коридори сухі і зачовгані.
Сива няня вишіптує: «Господи!..
Ну й артисти! Малі до чого ж бо...»

Ми дрібочемо довго палатами.
Розчиняємось майже у них
з мандолінами, з балалайками
і цупкими паками книг.

Що в програмі? Художнє слово в ній,
зо дві пісні військових, правильних...
Ми в палату важкопоранених
чемно входимо, розхвильовані.

Двоє тут. Майор артилерії
з ампутованою ногою –
в божевільнім бою під Єльнею
взяв на себе майор вогонь.

На захожих він дивиться весело...
Ще один – у бинтах по брови –
капітан, що таранив «мессера»
тижнів три тому над Ростовом...

Увійшли. Стоїмо ми, знічені...
Враз надсадним таким фальцетом
Абрикосов Гришка із відчаєм
щось кричить про початок концерту.

А за ним, наче справді зі сцени,
дружний хор наш не зовсім уміло
про народну співа, про священну
так, як ми її розумієм...

В ній Чапаєв летить над багнетами,
мчать крізь полум’я зоряні танки.
В ній підводяться наші в атаки,
а фашисти падають мертвими.

В ній залізо чуже покороблене,
в ній, здається, і смерть не страшна.
Коли чесно сказать, до вподоби
нам така ось війна...

Ми співаєм... Та голос льотчика
увірвався в хлоп’ячий хор,
наче докір: «Стривайте, хлопчики...
Зачекайте... Помер майор...»

Балалайка враз тенькнула гостро так
і затихла, ніби з вини...
...Ось і все про концерт у госпіталі
в рік війни.