Не чекають коханих так біля порога.
Не чекають так лікаря хворі вночі...
Пилюга на рудих степових дорогах –
хоч картоплю бери і печи.

Люди мнуть картузи в руках
і погляду уникають...
Я вперше побачив – туга така,
так дощу чекають.

Чекають, вигадуючи всілякі строки,
чекають в надії на диво, чекають, лаючись люто:
– Хай розквасить дороги! Плювати нам на дороги!
Був би дощ. Хай тоді хоч по горло болото. –

А земля палає.
Од спекоти – наче в броні.
А земля волає:
– Допоможи мені!

Без дощу, без води
я вже не дишу...
Порятуйте! Визволіть із біди!
Я в боргу не залишу́сь! –

Як їй скажеш: – Витерпи! Зачекай!
Чим допоможеш? Хвилини, як вічність, минають...
Люди чекають. Мовчать. Люди курять. Чекають...
Ти мені пишеш: в Москві у вас знову дощів через край.

Знову дощі. По бульвару біжать плащі.
Знову дощі. На узбіччях летять струмки.
По Москві йдуть дощі – теплі, ласкаві дощі...
Там од нього ховаються, – диваки! –

одягають плащі, розкрилюють парасолі,
починають погоду лаяти зранку,
ходять насуплені... Коли б но побачила ти у полі,
як, витиснувши газ до останку,

мчить, дороги не розбираючи,
до нас навпростець, наче висолопив язик,
порохом бурхаючи, наче палаючий,
сільрадівський грузовик.

Голова на ходу вистрибує, весь на грані,
він кричить, а очі блищать, як від голоду, млисто:
– Буде дощ! Мені щойно... дзвонили із міста... –
Похитнувся. І потім, наче марив, наче в тумані:

– Хмара... мені дзвонили... повернула сюди...
до нас вже іде... Коли мимо, то... бути... біді...
А ти пишеш, що стільки біди од води.
Напиши, напиши, як ти ходиш по тій воді!

Про дощі напиши мені! Про те, як нависа
повітря перед грозою. Твій лист мені – добра казка.
Напиши, щоб він був, отой дощ, для пшениці і для вівса!
Побажай нам зливи, будь ласка.