Я засинав нестерпно
в надранішні години...
Ой леле, – раптом серце
стукоче. Зсередини.

Так, з самого початку
торка в плече раптово!
«Я тридцять літ мовчало.
Сказати хочу слово...

Дощів нема й краплини.
Спекота мучить влітку.
Твоя грудна клітина
тонка, а все ж це – клітка!

Неначе в чорній скрині,
гнітить мене вона!
Я вічно в самотині.
А в чім моя вина?

Перевертаюсь, не застоююсь,
живу лише одним.
Тож випусти на волю!
Клітку одчини!

Собі я крила вирощу
і все зумію винести...»
Стукоче серце: «Випусти!!!»
А як його я випущу?