|
Я сьогодні до зорі встану, Вийду в поле, де туман має, Щось із пам’яттю таке сталось: Все, що з іншими було, знаю. Дощ сердито у лице хльоска. Для планети двадцять літ мало. Бач, я навіть і не знав хлопця, Що запевнив: «Я вернусь, мамо!» А трава гіркотою просочена, Залітають вітри в наші сни. Просинаємось ми – і гримить опівночі нам Чи то гроза, чи далеке відлуння війни. Провіща мені весну обрій. Чорнозем чека зерна й сонця. І живу я на землі добрій І за себе, й за того хлопця. Від такого тягара горблюсь, Але тільки так життя мислю. Все зове мене його голос, Все звучить в мені його пісня. А трава гіркотою просочена, Залітають вітри в наші сни. Просинаємось ми – і гримить опівночі нам Чи то гроза, чи далеке відлуння війни.
|