|
Я сьогодні до зорі встану, По широкому пройду полю, – Щось із пам’яттю ураз стало, Пам’ятаю я чужу долю. Б’ють краплини по щоках впалих, Для безмежжя двадцять літ – мало. Я не знаю як його звали, Обіцяв він: «Повернусь, мамо ..." А трава степова – гіркне тирличем*, А вітри молоді – від весни... Прокидаємось ми – і гуркоче опівночі Чи то гроза, чи відлуння тієї війни. Обіцяють вік весні – довгий, Вже чека рілля зерна й сонця... І живу я на землі добрій За себе і за того хлопця. Я під важкістю років горблюсь, Та інакше – не житя. Тисне І луна; в мені його голос, Все звучить в мені його пісня. А трава степова – гіркне тирличем*, А вітри молоді – від весни... Прокидаємось ми – і гуркоче опівночі Чи то гроза, чи відлуння нової війни...
|