|
Вона співати, плакати – не вміла, Вона, неначе птах легкий, жила, І, наче птах, своє маленьке тіло, Зітхнувши, в мої руки віддала. А в час гіркий блаженного безсилля, Коли тіла і душі сплетені, Я відчував, як проростають крила, Зірковий холод ллється вздовж спини. Дихнувши вже передчуттям розлуки, В співучім, колихнувшімся саду, Я в її милі безпорадні руки Життя своє, як яблуко, кладу.
|