|
Колись закохався робот У жінку земну та абияку... Банальна й буденна історія, Але він освідчився їй: «Я – робот, сталевий, могутній, Я в змозі й міста руйнувати Я в змозі і замки складати, Лиш для однієї тебе...» А жінка так відповідала: «Твій голос гуде, мов сирена, А серце у тебе сталеве, Обійми смертельні твої. Не треба мені міст і замків, Кохання гарячого хочу, Якщо ти людиною став би, То я покохала б тебе». Тривожним закличним набатом У робота билося серце, Від пристрасті плавились блоки, На плоть обертались вони. І він до коханої знову Прийшов і гукнув: «Диво сталось – Живий я, такий же, як люди, Тепер покохаєш мене. Я міст руйнувати не можу, Я замки не в змозі складати, Та знаю я біль і вагання, І тугу земну, і журбу». А жінка так відповідала: «Я бачу що сталося диво: Звичайний ти став чоловік. Ти міст руйнувати не можеш, Ти замки складати не в змозі... Тож за́ що кохати тебе?..»
|