|
У селі, селі Покровськім на широкій вулиці, Веселилась, танцювала дівчина гарненькая, Дівчина гарненькая, Авдотья миленькая. Веселилась та казала: «Любі подружки мої, Веселіться ви зі мною, веселіться ви тепер; Дуже радісна я нині, з вами грати хочу я: Бо приїхав чолов’яга із Санктпітера сюди; Він мене, ясну, гарненьку, із собою підмовляв. Мені срібло дарував, ще й золото обіцяв. “Їдьмо, Дунечко, зі мною, їдьмо – так казав мені, – Парчу тобі подарую, а на шию перлів дам; Тут село, і ти – селянка, там же панею зроблю; Як ти гарно там вберешся, збільшиш так красу свою!” Я сказала, що поїду, та до тями я прийшла. “Ні, паночку, не поїду, – так відповіла йому, – Селянкою народилась, панею не стать мені; В селищі я жити звикла, треба там звикати знов. Ось що раджу я тобі: візьми рівню ти собі. Маєте у місці звичай – це я чула від усіх: На словах усі вам любі, не до серця вам ніхто. У нас в селищі інакше: тут пряма в нас простота: Як когось полюбим словом, він і в серці на весь час!” Ось чому я і весела, чому радісна така: Бо в селі лишилась жити, не дала себе дурить!»
|