|
Рукостискання і обійми, В очах нестримано щемить. Останній погляд побратима, І ось вона – прощання мить. Та не в хвилину розлучання Нам зрозуміла повнота І глибина душі страждання, Всієї правди нагота. В родиннім колі десь надвечір Нам нагадають мимохіть Хтозна-які звичайні речі Про незворотності жахіть. Коли розлука наближалась, Тоді не вірилось у те. І нездійсненністю вважалось Що зараз дійсністю стає Жорстокою, хоч і простою. Це – очевидність, це – життя. Тепер ми згадуєм з журбою Всю прикрість нашого буття. Пора нестерпної розлуки Так мляво тягнеться для нас. І кожен день, і кожен час Все більші нам приносить муки.
|