За мною жалкувати? Добрі люди! Чи ж ви мене залишили без крил? Мої запалі, бездиханні груди - Це слід життя, печать душевних сил. Коли я був хлоп’ям в своїй родині, Хто план життя мого складав, Той і натхнув високий дух дитині, Той волю й розум юнакові дав. Серед молінь, серед прокляттів, Під гуркіт смертоносних громів, Серед збіговища рабів дозвільних, І в стогоні братів невільних Я стрів життя, зійшла зоря моя. Ще до високого я не горів любов’ю, Збагнути тайн великих не бажав, Не тиснув рук я гнаним у Росії І золотої, світлої надії Я в скорбне серце в’язнів не вливав. Та світ згори для мене заяснів! Відтоді всі незбагненії мрії Через докір я людський зрозумів... Прийшла пора страждань моїх трудних. Та й що? Вони солодкі, як любов – їх мати. І я за цілий вік веселощів пустих Хвилини скорбної не згоджуся віддати. Я в світі щастя не собі збирав, Його я людям щедро все роздав. І не за злото – я усмішки ждав. І що ж? Як парій, скрізь я зустрічав Самі байдужії, холодні лиця. Ні друг, ні брат мене не впізнавав. Але для мене сяяла зірниця, Як і для інших. Ось тоді-то я Спитав сумління, в чім вина моя. У чім вина? Воно мовчало... І світло зоряне в душі моїй сіяло. Запам’ятав і суддів я своїх, їх сміх нещирий і обличчя їх, Похмуріші від стін тюрми моєї, І їх значне питання: «Ти, мовляв, І поклик слави доброї своєї, Свій ранній блиск, надії та ідеї, І цвіт життя людям віддав... А що ж вони?... - Як грім ударив над тобою, Де ділись друзі і брати? Чи чув за себе їхній голос ти Під невблаганною грозою?» «Ні, розрум’янені їх лиця І гордовите їх чоло При слові “страти і темниці” Смертельно білим пойняло». Що ж од високих тих надій, Палкої пристрасті, бажання, Від мрій побожних і благання У змученій душі моїй Лишилося? Знання людей, Життя без мрій і без ідей. Та сама воля, як закон, І те, що відійшло в непам’ять. І перед смертю тихий сон. А доброчесність! Де ж герої, Мій гордий храме, де жерці. Твої поклонники-сліпці З обітницею їх святою? Де мій кумир і де моя Обітованая земля? Де труд тяжкий, та безкорисний? Він для людей давно пропав, Його ніхто не записав. І не притис ніхто з людей Тебе як друга до грудей. Несу я в серці камінь стільки років... Його ніхто ще звідти не прийняв, Але мандрівця завжди надихав Дух заповітних пристрастей високих. Там за верхів’ями Урала Лишилось все, що мій живило дух, Мій ясний світ, – а я за гірський пруг Приніс лиш муки тяжчі, ніж Тантала. Моє життя, як слід падучих зір, Кінець путі, кінець борні з судьбою. Я витримав з людьми непевний спір - І никну перед міццю неземною. Яка користь із марних сліз людських? Я звітував їм, не схибивши й трішки. Я жду не сліз і не скорбот від них, А лиш прихильної усмішки! Іван Вирган ?