|
Шумуй, шумуй, Ікаугун, Твій шум глухий, одноманітний Зливсь у одно з юрбою дум, Печальній мрії він одвітний! Далеко мій сягає зір Крізь снігові оці вершини, Крізь пасмо стін гранітних гір Аж на віддалені рівнини. Хто вгледить їхній цвіт рясний? Один орел під небесами... Для нас тут. небосхил ясний Закритий скелями, лісами. Чому ж, пришельцю, ти змінив Свої осяяні долини На скелі дикі, гул лісів, На ці затьмарені рівнини? Чому ж лишив дітей своїх, Свій рідний дім, своє сімейство І непідробний друзів сміх? Чому прийшов сюди із ремством? Ти ж не зречешся слів своїх, Що ти, милуючись з природи, Сказав: «Між скель гранітних цих Вдихнув я сили і свободи!» Ти тут знайшов привіт палкий, Життя слабе своє – в обнові. Ти сам поставив хрест святий – На знак примирення й любові! Знайшла тут злагоду з усім Твоя душа свавільна, строга, Ти тут один, в безлюдді цім! Чого ж бажаєш ти до цього? В вершинах гір гримить перун, Високих скель гойдає зводи... Внизу шумить Ікаугун, Ревуть в бескетті його води... Чому киплять вони, чому, Куди, у край який безмежний, Немов крізь бурю і пітьму Несуть свій шум, розбіг бентежний. Спитай природу – де устав Для гордих сил і для свободи? Вони не знають наших прав, – Тут гори, кам’янисті зводи І крига волю їх гнітить. З вершин гранітного Саяну Вони біжать, вони летять До хвиль привільних океану! Та хто ж зупинить вічний біг? О, скільки влади, волі, сили Людина узяла собі – Гість на землі, жилець могили. О ключ життя, о ключ святий, З обітом миру і надії Від тебе йде в світ неземний Пришелець; злигодні лихії Його так рано узяли... Пройшли роки життя в темниці, І ці склепіння кам’яниці, Дві тисячі ночей імли У груди, мов свинець, лягли. Течуть вперед роки вигнання, І сонце й місяць – все одні, І восени і навесні, Все те ж негоди вирування. Та ж сама книга днів буяння, Лиш сторінки в ній швидкоплинні, В умах те ж саме відчуття, Життєва драма – без життя, Предмет один, особи змінні... Прощай же, ключ життя святий, Я пив твої цілющі води, Весни й життя потік густий Вдихав як ірний син природи! І від людей удалині, Як в ріднім краї, все мені Зорюю півдня просвітліло; Забилось серце в глибині, – І в темній пам’яті, на дні, Хвилинне щастя в довгі дні Ясною смугою заграло... І все навкруг мене цвіло, І думи гордії мовчали, І сон поривів зображали Вуста й бліде моє чоло.
|