|
Ще по мені удар один, Іще гучніш кайданів дзвін! Товаришу моєї скуки, Тривог душі, страждань і муки. Ти, шпаче мій, на півпуті Мене покинув у житті! Скажи ж мені на самоті, Хіба вже сморід в цій темниці Скував твій дух, твої зіниці? А тиша наляга, як сон, О юний друже, пелісон. Був свідок справжній Обеон Моєї скорбної розлуки! Так, вірю я, о жрець науки, Тобі, о Піфагоре мій! Не може буть цей зір ясний, Розмови відгук голосний, Приліт його сюди послушний Лиш звичкою істот бездушних: Родивсь він з ніжним почуттям, Він мучився нудьгою сам... Як часто голос у шпака Ставав тужливий і непевний, Мов розумів він сум таємний. О ви, серця жорстокі! вмить З обличчя сором свій зітріть, З душі шпака зразок беріть! Він був не в’язень – і в темниці. Побувши там, де вільні птиці, До мене знову прилітав, – Моє він горе шанував. Для друга вільність забував! І всі йото за те любили, І всі шпака за те хвалили. Що серед суму і недуг Він був мені як вірний друг. Що він ні помсти, ні наруг Для друга в узах не боявся І сміло другові всміхався. Коли ж, немов іржею сталь, Терзала грудь мою печаль: Кому ж? шпаку було лиш жаль! Здавалось, він співав, сердешний: «Життя й печаль не безконечні». І я слова його приймав, І друга ніжного ласкав, І дихати вільніше став. Коли ж злоба із клеветою В суді шипіла перед мною І марно кликав я права, Співав жахливі він слова: «Зотліє ворог, як трава», І то були останні звуки, Мій славний шпак помер від скуки! О ви, серця жорстокі, вмить З обличчя сором свій зітріть, З душі шпака зразок беріть!
|