|
Під вартою... в кайданах я... Чи дійдуть звуки із темниці Моєї битої цівниці Туди, де Друзі, де сім’я? Ще, знаю, в напіввільній долі Дар Геби ви п’єте, а я Цвіт загубив життя в неволі, І гасне тут зоря моя! В єднанні віри і надії, В поезії крилатих мрій, Ще у розмові вічовій У вас звучать слова стальнії. Ще на трояндових устах, В дівочих пристрасних обіймах, На грудях в ніжних напівснах Тих чарівниць ясних і мрійних Ви рвете квіти запашні, Красу дівоцтва в тишині. Милує запах вас обідній, Де через край вино іскрить, Дар Ганімеда цей привітний Чуття запалює щомить. Ще розквіт запашної рожі Й блакиті ясної небес Для ваших поглядів не щез. Погрози вам чужі ворожі, Які несе холодний суд, Брехливий не торкнувся бруд До ваших справ життєвих нині, Порок не зваживсь до цих пір Зробити хмурий вам докір І дух збентежити людині. Небесного повітря там Ще легко так струмують хвилі, І не гнітить дихання вам, Як сморід трупний у могилі. Ще в глупу ніч не будить вас Ні вартового крик порою, Ні брязкіт зброї за стіною При зміні варти кожен раз. І торжествуюча відплата, Схиляючись чолом тупим, Убивчим ще пером своїм Не стала присуд вам готовить На смерть під вдаром ножовим Чи на ув’язнення окови... Хай провидіння заповзяті Од вас заступлять грізний грім! Але від цих жахливих стріл Я, друзі, ще не втратив сил І перед долею тяжкою Не похилився головою! Перед обманом судовим, Де смертю трибунал страшив «По волі царській», де безправ’я. «По волі царській?» – те сказав я І зором пильним відповів. Цей чорний трибунал тоді Шукав не правди у житті – В н свідків двох шукав собі Й найшов в мерзотливій юрбі. Даремно голос громовий, Що вірний честі бойовій, В мій захист сміливо озвався: Цей смілий голос у суді Був бунтом названий тоді І в запідозренні зостався. Та на закон послався я. Як на граніт, у домаганні. Сказали: «Він – в царя в устах, В його самодержавній длані, «Закон» – це слово всім на страх, В устах приреченої жертви Є звуком сміливим – та мертвим...» Минуло все, неначе в снах!.. Я, з острахом відкривши очі, Надію ще шукав пророчу – Її зі мною не було й мене у морок затягло... Плавець, закінчився твій шлях, Мужайсь, чекай біді кінця В одежі скромній мудреця, А в серці – твердість всім на страх. Мужайся! Близько грізний час Можливо, я в останній раз Окину мрійними очима Луги і гори вікові Вдаль Тираси над течією І Феба світлою стезею Політ у чистій синяві, Над серцю незабутнім краєм, Де я надією палав, До таємничих дум злітав, З душею погляд посилав. Все зникне, наче днів бистрінь, З вітчизни вигнаний я буду, Життя пройду, як скорбна тінь, Між черні дикої, між бруду, Від світу вдалині лишуся В краю бурета і тунгуса, Де вічно царствує зима, І де природа, як тюрма; Раніш де жертви влади тої, Як я, лічили скорбні дні; Де й я загину в чужині, В ярмі печалі вікової. Можливо – я і ночі й дні Благаю мужності від неба! – Можливо, чорний суд Ереба Життя від смерті гірш мені Готує там, де чутно звуки Підземних стогонів і пут І крики болісної муки, Де варта за дверима тут Від поглядів ховає жертви. І напівголі й напівмертві, Без пам’яті, чуття і слів, Іржею вкриті з кайданів, Живучі ці німі скелети В гнилій соломі тліють там. Байдужі їх мутним очам Темниці неживі предмети. Хай найщасливіший співець, Плеканець муз і Аполлона, Чуття й палкої думи жрець, Страшний цей берег Флегетона, Цей новий Тартар оспіва, Бо спів скувала льодова Мені темнична та зараза. Холодний в’язень віддає Тобі цей лавр, співець Кавказу. Торкнись до струн, і Аполлон, Лишивши берег Альбіона, Тебе, о юний Амфіон, Прикрасить лаврами Бейрона. Залиш новим співцям любов! Чи ж до кохання там, де кров, Де плем’я враже з сміхом крає, В кривавій муці нас терзає, Де слово, погляд, мисль – на дно. Як змову, тягнуть заодно, Як злочин, що веде на плаху, І де народ, підвладний страху, Не може нишком нарікать, О друзі, час! Пора піднять Із ночі славне те сторіччя, Царя-народа дух і звичай, Той час святий хай пролуна. Коли ще віче клекотало, Коли здаля ще сокрушало Царів пихатих рамена. Коли ж дійде до вас, о друзі, Цей голос в наболілій тузі, Цей поклик мрії до борні Проти сваволі і брехні, Не захист буду в Вас просити: Презирством вороги убиті Самі посохнуть, як трава, Але останні ось слова: Від мене ви скажіть Орлову, Що долю я свою багрову З терпінням мармуровим ніс, Не зрадив, не скотивсь униз І в дні убивчі не загинув, Не сумував, – весняним був, Душею боротьбу збагнув Й докору право я відкинув. Прощайте... Друзі, там для вас Зірниця пломенить на сході, Зоря відбилася в цей час В шумуючім кривавім броді. Під тінь священну прапорів, На поле слави батьківщини Обов’язок вас кличе нині. Спішіть! Вокальний дзвін пробив. Хитнув земні основи кволі, Він сон народний пробудив І гідру приспаної волі.
|