|
О, краю чорного жилець! Злічи минулі всі хвилини, Можливо, близько твій кінець, І в долі злій настануть зміни? Чи знав ти радість? – тихий мир – Душі невинній дар живлючий? Що ти вважав за свій кумир – Добро чи гул хвали минучий? Чи діви юної ти знав Палке несміливе кохання? Чи в сні знемоги обіймав Її, стрічаючи світання? Чи знав ти дружніх слів привіт? Завжди із виглядом холодним Чи кликав друг тебе в той світ, Де служать справам благородним? Чи щедро бідних наділяв Ти золотом і куснем хліба? Чи людську старість шанував І горе де чи знав, чи відав? Чи, сповнений самим добром І стогін чуючи народний, – Це гнівне ремство п;д ярмом, – Кипів твій розум благородний? Врахуй усе, йдучи в цей світ, Оглянь минулий шлях тернистий І оціни – і дай одвіт Нащадкам щирий, чесний, чистий. Мій вік, як метеор, майнув, Засяв і згас, у тьмі незримий, І перший крик для мене був Як присуд долі невмолимий. Я ласку серцем не любив, Не знав жагучого кохання, Самотній був, мій розум жив Бентежним духом поривання. Розваги юні зневажав, І я летів, мету обравши, – Думки думками руйнував, Ні спокою, ні втіх не знавши. Де хмара чорна, грозова, Де буря нищівна лютує, Де чернь брутальна, бойова В розбещенні свій вік марнує, – Зірвав життя я перший плід, І там, з якимсь глухим протестом, Дивитись звик на смертний рід, Отак спотворений мистецтвом. Мов істукан, народ мовчить, В ярмі дріма в таємнім страху: Над ним кривавий бич шумить, Уми й серця кладе на плаху, І віра, щит стальний царя, Узда на люд убогий, темний, Короні царській підкоря Сміливий розум, дерзновенний. До батьківщини повертав Я погляд свій, пізнавши горе, З похмурим предчуттям питав Сибір, глибокі темні нори, І книгу Клії відкривав Із хвилюванням і любов’ю; Та враз холодний піт пройняв – Листки були залиті кров’ю! Я, запечалений, дививсь На свідчення про грізні роки, – Вписала доля там колись Свій вирок згубний і жорстокий: «На порох Новгород і Псков! Кінець їх гордості народній! їх слави й волі час пройшов І канув у віків безодні». Завмерли Новгород і Псков! В руїнах пишні їх палати! Синів їх ворог поборов І трупи звірам дав терзати. Але безсмертних імена Там чистим золотом сіяли: Богоподібная жона Борецька, і Вадим – ви пали! З тих пір завмер, як тінь, народ І жодним словом не озвався В години бойових негод. На площі людні не збирався Зміщать вельмож, князів смирять, Знімать неправильні оброки, Приймать послів, гостей стрічать, Карать, осуджувать пороки, І мир, і війни визначать. Він впав тепер на край могили, Але настане час повстать – Повстане він з ударом сили!
|