|
Коли гроза йшла огнева Над батьківщиною моєю, Коли, обвита, як змією, В кайданах мучилась Москва, Коли жорстокою рукою Війна носила смерть і страх І розливала кров рікою На милих батьківських полях, – Тоді я вперше не свободу, А пута у душі пізнав І, дивлячись на сум народу, Сам від співучасті дрижав... Як гине сяєво зірниці, Так швидко від руїн столиці Тиран – проклятий супостат – З ордою кинувся назад. І бог війни йому помстився – Услід тирану, де він бився, Перуни кидав у полях І застеляв гробами шлях... Так день прийшов на зміну ночі, Від поля битви й шляху втеч Я одвернув печальні очі І вклав у піхви гострий меч... А ти, мій друже! В шумі слави Ти тріумфальний знав похід, Серед громів, в бою кривавім. Йдучи за руйнуванням вслід, Був свідком росів гордих сили, Покори їх і правоти, Скажи мені, що думав ти, Коли дивився на могили? Скажи, невже розвеселяв Тебе трофей, в крові обмитий, Невже вінок, користю звитий, Твій світлий розум затемняв?.. І темряви завіса впала! Атропа точеним різцем Ледь-ледь життя не обірвала Твого між димом, під мечем. Ти, попрощавшися з судьбою, З своєю мрією ясною. Пішов туди, далеко в світ, Де Об і Лена б’є в граніт, Високі хвилі мчаться, грають. Тривожать тишину тайги, В Гіперборейські береги, Прорвавшись крізь льоди, вдаряють, – Де все в німих пустелях спить, Де ледь помітний блиск природи, Та де живуть сини свободи Й науки сяєво горить!.. Отам для тебе отчі лари, Сніги біліють та льоди, Там мир і радощі завжди З тобою, і війни пожари Ніхто не занесе туди!.. З тобою в вечори зимові Великий славний Архімед, Декарт і Кант ведуть розмови І Гершель з циркулем планет. Там наклепів не чують уші, І зла не чинять люди злі... Навіщо ж радощі й жалі Ділити кличеш, милий друже? Чи супокою я діждусь? Плавець у прірві безпросвітній, В вітчизні милій, та безрідній, Не знаю, де я зупинюсь. Я в морі суєти блукаю, Лечу до світла з темноти В надії пристань десь знайти І – знов у море відпливаю.
|