|
Батьківщино, ти врастаєш в ребра! Почекай, не силуйся надмір! Так нечасто ти на ласку щедра. Ти жорстока, мов біблійний звір. Знову дощ періщить по бетону, хлюпотить по ґратовій броні. Дай вдихнути волю завіконну крізь намордник сірий на вікні! Так, чекати ласки тут – це хиба, біль втаю, знайду собі вузду. Я візьму сьогодні пайку хліба і на завтра частку відкладу. Скільки часу вірш мені ховати, вчувши брязкіт камерних ключів? Скільки тицьнеш ти мені крізь ґрати довгих злих ночей та лютих днів, Батьківщино? При твоєму дбанні – складно залишатись у житті... Чи далеко мій етап останній, щоб могла травою прорости ти крізь мене, стати наді мною, вітер відігнавши до зірок? Втім, зажди, не треба ще відбою: бачиш – не дописаний рядок головний.
|