|
Альфонс сідає на коня; Хазяїн стремено тримає: «Сеньйор, повірте, вам до дня Рушати в путь не випадає; Далеко – вента, близько ніч, А в горах – небезпека стріч... Подам вечерю вам, як гоже, В камін добавлю я вогню; От вам для сну спокійне ложе І стійло – вашому коню». – «До мандрувань у мене звичка, – Той відповів, – була б лиш путь, – Мені не личить, день чи нічка, З путі будь перед ким звернуть. Я дворянин, – ні чорт з дороги, Ні злодій не зіб’ють мене, – Веління служби вдаль жене». І взяв Альфонс коня в остроги І рушив риссю. Перед ним У гори путь, в грізні відроги – Міжгір’ям темним і тісним. Ось виїжджає він в долину; Яку ж він бачить тут картину? Скрізь глушина, пустеля й голь, А осторонь стирчить глаголь, І на глаголі тім два тіла Висять. Закрякавши, злетіла Ватага чорна вороння, Лиш припустив до них коня. То – трупи двох гітанів шпетних, Братів-отаманів славетних, Давно повішених, і там Залишених, товаришам На страх. Дощами їх мочило, А сонце вогняне сушило, Пустельний вітер їх хитав, Клювати крук їх прилітав. І поголоска йшла в народі, Що, обриваючись вночі, Вони до ранку на свободі Гуляли, недругам мстячи. Альфонсів кінь повз трупи боком Пройшов з хропінням голосним І враз легким подався скоком З безстрашним вершником своїм.
|