|
Коли за містом я, задумливий, іду Й на кладовище десь публічне забреду, Штахети, стовпчики, оздоблені гробниці, Де з віку в вік гниють усі мерці столиці, В болоті як-небудь затиснуті рядком, Мов гості жадібні за вбогим тим столом, Купців, чиновників померлих мавзолеї, Де хтось різцем лишив плід витівки своєї, – У прозі написи і в віршах є вони – Про доброчинливість, про службу і чини; Вдови по рогачу старому плач амурний, Злодіями з стовпів одгвинчені тут урни, Слизькі могили он, що скоро западуть, І, позіхаючи, жильців на ранок ждуть, – Такі сумні думки на мене все наводить, Що просто смуток злий на мене тут находить. Хоч плюнуть га й тікать... Та хороше мені В селі, увосени, під вечір, в тишині Ходить на могилки громади родової, Де тихо снять мерці в урочистім спокої. Там – неоздобленим могилам простір є; Там, біля них, вночі злодюга не снує; Повз камінь віковий, що мох його вкриває, Проходить селянин, і молиться й зітхає; Тут, замість урн пустих, маленьких пірамід. Безносих геніїв, розпатланих харит Стоїть гіллястий дуб над гордими гробами, Гойдається й шумить...
|