IНа Іспанію на рідну Кликнув мавра Юліан. Королеві за образу Граф помститися рішив. Вкрав дочку Родріг у нього, Обезчестив давній рід; От за що вітчизну зрадив, Повен гніву, Юліан. Маври ринули потоком На іспанські береги. Царство готфів поминулось, І Родріг з престолу впав. Готфи впали не безславно: Сміло билися вони, Довго маври сумнівались, Подолає хто кого. Вісім день тривала бійка; Спір нарешті розв’язавсь: Пійманий на полі битви Був Родріга любий кінь; Меч важкий його з шоломом Десь у поросі знайшли. Короля вважали вбитим. І ніхто не шкодував. Та Родріг живим зостався, Бився він всі вісім день – Спершу він хотів звитяги, Потім смерті лиш бажав. І кругом свистали стріли, Не торкаючись його, І дротки літали мимо, Марно меч бив у шолом. І нарешті, утомившись, Із коня Родріг зійшов, Меч, що кров на нім загусла, Від долоні одірвав. Скинув геть шолом пернатий І блискучу броню теж, І, врятований імлою, З поля битви він пішов. IIВід полів кривавих битви Оддаляється Родріг; Короля попередила Звістка про загин його. Стариків, жінок нещасних На розпуттях бачить він; Всі від маврів утікають Натовпом до міст-фортець. Всі з плачем благають бога Врятувати християн; Всі Родріга проклинають, І прокльони чує він. I, поникши головою, Мимо них спішить пройти, І сказать не сміє навіть: Помолись за короля. Врешті берега морського Досяга на третій день, І печеру темну бачить Він на березі пустім. В тій печері він знаходить Хрест і заступ, а в кутку, – Труп пустельника і яму, Викопану тим давно. Тління трупа не торкнулось, Скостенівши, він лежить, Дожидає похорону І молитви християн. І з мольбою по умерлім Поховав його король. І в печері оселився Над могилою його. Харчувався він плодами, Воду пив із джерела; І собі, як попередник, Викопав могилу він. Короля почав лукавий Спокушать на самоті, І видіннями нічними Сон короткий хвилювать. Він прокинеться з тремтінням, Повен сорому й страху; Так захоплення спокуси Дух зруйновує його. Хоче він молитись богу І не може: біс йому Шепче в уші звуки битви Або пристрасні слова. В сумуванні він проводить, Нерухомий, день і ніч, Очі втуплюючи в море, Згадуючи давнину. IIIТа святий, чиї останки Поховав ретельно він, Перед господом за нього Заступився в небесах. В сновидінні благодатнім Він з’явивсь до короля, Вдягнений у білу ризу І чудесно осяйний. І король, пойнятий страхом, Ниць повергся перед ним, І віщав йому угодник: «Встань – і знов іди у світ. Ти вінець утратив царський, Та господь руці твоїй Дасть над ворогом звитягу, А душі він спокій дасть». Пробудившись, божу волю Серцем він урозумів І, покинувши пустиню, Вирушив у путь король.
|