IМандруючи якось долиною сумною, Я весь був пойнятий великою журбою І геть придушений був тягарем важким, Як той, хто викритий в убивстві навіснім. Схиливши голову і заломивши руки, Я в зойках виливав душі сумної муки І гірко говорив, мов у гарячці тій: «Що буду я робить? Чим вік скінчу я свій?» IIІ так, схвильований, я повернувсь додому. Незрозумілий був цей смуток мій нікому. Я спершу тихий був при дітях і жоні, Хотів таїть, від них думки свої сумні; Та у журбі все більш душевні тисли болі, І серце зрештою розкрив я мимоволі. «О горе, горе нам! Ви, діти, ти, жона! – Сказав я, – відайте: моя душа смутна, Вся жахом сповнена, тягар страшний, безмежний Гнітить мене. Іде! вже близько час бентежний: Все місто віддане в нас полум’ю й вітрам, Лиш вугілля й зола здійматись будуть там, І ми загинем всі, коли собі добути Не встигнем захисток; а де? о горе люте!» IIIМої домашні всі здивовані були, Непевним розум мій вважати почали. Але гадали все ж, що ніч і сон цілющий Зупинить у мені хвороби жар палючий. Я ліг, та цілу ніч все плакав і зітхав, І ні на мить очей важких я не стуляв. Я ранком сам сидів, не міг я зовсім спати. Аж ось прийшли вони і почали питати, – Те ж саме я казав. Та ближні тут мої, Не вірячи, давать напучення свої Суворо почали. З жорстокою злобою Вони на праву путь і лайкою й грізьбою Звертали всі мене. Та я не слухав їх, Лиш плакав і зітхав, у мареннях страшних. І зрештою вони від крику натомились І, вкрай зневірившись, від мене відступились. Мов од безумного в докучливій марі, Якого лікувать повинні лікарі. IVПішов я знов бродить у смутку невгамовнім. Навколо я дививсь із жахом невимовним, Як в’язень, що з тюрми намислив утекти, Чи той, що в дім спішить ще до дощу дійти. Духовний трудівник, – тягаючи веригу, Я стрінув юнака, – читав він пильно книгу. Він очі тихо звів – і в мене запитав, Чому в самотині так гірко я ридав? Я відповів йому: «Пізнай моє ти горе: Приречений на смерть, на суд я стану скоро – І от про що скорблю: ще не готовий я, І смерть мене ляка». – «Як доля зла твоя, – Він відказав, – і ти жахливо так страждаєш, Чого ж ти ждеш? Чому звідціль ти не втікаєш?» І я: «Куди ж тікать? де путь лежить мені?» Тоді: «Поглянь, – скажи, що бачиш вдалині?» – Прорік мені юнак, перстом у даль повівши. І я дивиться став, свій хворий зір розкривши, Мов лікарем від більм врятований сліпець. «Я бачу світло там, » – сказав я під кінець. «Іди ж, – він далі вів: – тримайсь його ти всюди Нехай лише воно тобі метою буде, Поки ти врат тісних рятунку не досяг, – Іди ж!» – І я ту ж мить побіг шукати шлях. VПо втечі у сім’ї зчинилася тривога, І діти і жона кричали із порога, Щоб повернувся я мерщій. І крики їх Зібрали на майдан товаришів моїх; Один мене ганьбив, а той мою дружину Втішав порадами, жалів той без упину, Хто лаяв без кінця, хто з мене кепкував, Хто силою мене вернути закликав; А інші гналися за мною; мимоволі Ще швидше біг тоді я по міському полі, В жадобі бачити до порятунку путь І ті вузькі врата, що в вічність нас ведуть.
|