|
У руського царя в чертогах є палата: Вона не золотом, не бархатом багата; Не в ній алмаз вінця хорониться за склом; Але згори і вниз, у довжину, кругом Її розмалював художник бистроокий, Залишив пензля слід сміливий і широкий. Нема тут німф сільських, ні чистих дів-мадон, Ні фавнів з чашами, ні повногрудих жон, Ні танців, ні ловитв, – а все плащі та шпаги, Та лиця, сповнені воєнної відваги. В юрбу тісну сюди художник розмістив Народних наших сил хоробрих ватажків, Повитих славою чудесного походу, Незгасним сяєвом дванадцятого году. Частенько в залі цій ходжу я поміж них – На образи дивлюсь, в знайомі лиця їх, І ніби чую я їх крики войовничі. Нема з них багатьох; а ті, що їх обличчя Ще юністю горять на дивнім полотні, Уже постаріли і никнуть в тишині Чолом увінчаним... Та одному герою Найбільш дивуюсь я. Із думою новою Завжди я перед ним в мовчанні зупинюсь, Очей не відведу. Чим довше я дивлюсь, Тим важче на душі – і боляче, і сумно. Він тут на повний зріст. Чоло високодумне, Як череп, світиться; неначе залягла Журба велика там. Густа навколо мла; За ним воєнний стан. В спокої він суворім Похмурий, дивиться з презирства повним зором. Чи точно задум свій художник передав, Коли його він тут таким намалював, Чи то натхнення гра була причина тому, – Та саме отаким його зобразив Доу. О нещасливий вождь!.. Суворий жереб твій: Ти в жертву все приніс землі, тобі чужій. Юрби безумної не відкривавшись оку, В мовчанні ти ішов і думу ніс високу, І в імені твоїм учувши звук чужий, На тебе крик і гнів обрушуючи свій, Обурений народ, рятований тобою, Зневажив сивину, покрив тебе ганьбою. І той, чий гострий ум тебе і розумів, – Їм на догоду він тебе також судив... І довгий час, міцний своєю правотою, Ти впевнено ішов дорогою одною, І змушений ти був в дорозі під кінець Віддать на півшляху лавровий свій вінець, І владу, й замисел, продуманий глибоко, – І в полкових рядах сховатись одиноко. Там, посивілий вождь, мов ратник молодий, Що вперше лиш свинцю зачує свист тонкий, Ти кидався в огонь, шукаючи лиш смерті. Дарма! . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . О люди суєтні, що варті сліз і сміху! Хвилинний успіх вам, бува, дає утіху! А часто як іде людина мимо вас, Яку на глум бере сліпий та буйний час, Але чий образ знов в майбутнім поколінні Правдиво оживе в поетовім творінні!
|