|
Чесав скребницею коня, Під ніс бурчав він, злий не в міру «Знать, чорт заніс... попався я На розпрокляту цю квартиру! Тут так людину бережуть, Як на турецькому поході, Борщу насилу подадуть, А про горілку й думать годі. Господар дивиться, як звір, На тебе тут, а вже хазяйка – Її не виманить у двір Ні добра ласка, ні нагайка. Не те що Київ! Що за край! Самі влітають в рот галушки, Вином – хоч пару піддавай, А молодиці-молодушки! Не жаль віддать життя своє За погляд ніжний чорнобривій. Одним не добрі, вада є...» – «А саме чим? скажи, служивий». Він, покрутивши довгий вус, Почав: «Ти бачив, хлопче, мало, Хоч, може, і не боягуз, – Та ми в бувальцях побували. Ну, слухай же: біля Дніпра Стояв наш полк; хазяйка мила Була у мене й не стара, А чоловіка – схоронила. От з нею і здружився я; Живем у згоді, так що любо: Поб’ю – Марусенька моя Слівця мені не скаже грубо; Нап’юсь – в постіль кладе, сама І похмелитись приготує; Кивну бувало: ей, кума! – І вже кума моя воркує. Чому б, здавалось, горювать? Живи в достатку, безобидно; Так ні: почав я ревнувать. Що зробиш? біс попутав, видно. Чому б це їй, став думать я, Вставати до півнів? хто просить? Хитрить Марусенька моя; Куди її лукавий носить? Пильніш я приглядаться став. Лежу якось, прижмурив очі, (А морок навкруги лежав, Ревіла буря серед ночі), І чую: тихо, спроквола Із печі кумонька плигнула, Мене обшарила; пішла До печі, вуглик роздмухнула, Свічу запалює тонку, Іде в куток, і на полиці Дістала склянку; у кутку На віник сівши, молодиця Геть роздяглася догола; Із склянки тричі сьорбонула Й на вінику – аж загула – Через димар вона майнула. Еге! догадуюся я: Кумася, видно, бусурманка! Пожди, голубонько моя!.. Я з печі зліз – і бачу: склянка. Понюхав: кисло! Гидь яка! Хлюпнув я на долівку тихо – Лоханка з рогачем зника У димарі. Я бачу: лихо! Дивлюсь: на лаві кіт дріма; Я на кота хлюпнув зі склянки – Як пирхне він! я: тпрусь!.. нема – І він помчав слідом лоханки. Давай кропити всі кутки З плеча, на що вже не попало; І все: столи, стільці, горшки, Геть! геть! – до печі поскакало. От чорт! подумав я: ану І ми попробуєм! і духом Всю склянку випив: в мить одну І я злетів угору пухом. І все лечу, лечу, лечу, Куди – і сам уже не знаю; Лиш зорям зустрічним кричу: Правіш! – і вниз я упадаю. Дивлюсь: гора. На тій горі Киплять котли; співають, грають, Свистять, в гидотній, дикій грі Юдея з жабою вінчають. Я плюнув і хотів сказать... Аж гульк: біжить моя Маруся: «Додому геть, тебе з’їдять! Пустун!..» – «А я їх не боюся. Додому? Чорта з два! А чи Знайду я шлях?» – «Ах, окаянний! Ось кочерга, сідай і мчи, Хутчіш втікай, сюди незванний». – «Щоб я, я сів на кочергу, Гусар присяжний! Ах ти, дура! Щоб передався я врагу? А чи подвійна в тебе шкура? Коня!» – «На, дурню, кінь ось твій». І справді: кінь переді мною, Як той вогонь, неначе змій, Дугою шия, хвіст трубою. «Сідай». – І я сідаю вмить, Уздечку хочу взять – немає... А кінь, неначе вітер, мчить І біля печі біг спиняє. Дивлюсь: все те ж; та бачу я, Що на ослоні під стіною Сиджу верхом, замість коня: Таке-то трапилось зі мною». І став крутить свій довгий вус, Додавши: «Знаєш, хлопче, мало, Хоч, може, ти й не боягуз, – Та ми в бувальцях побували».
|